Стоїть бабуся згорблена і сива
І грушки продає: Візьми, вкуси…
Колись була красива і щаслива,
Та хто вже пам’ятає ті часи?
Приходить старість, а вона жорстока,
Ні згадки вже про вроду і красу.
Уже сама біжить сльоза із ока
І сил нема утерти ту сльозу.
У поросі лежать рум’яні грушки,
Пошерхлі губи моляться тихцем.
Прохожі кажуть ввічливо “старушка”,
Але чомусь не дивляться в лице.
Оце вона, та старість? Те майбутнє,
Яке колись чекає нас усіх?!
Бабуся. Грушки. Порох. Незабутнє.
Сльоза у зморшках. Чийсь пекучий гріх.