Розділимо на двох

Давно я була молода й струнка
І ми стрічались в парку вечорами.
Мені не жаль за давніми часами,
За нашими палкими почуттями,
Я вся була закохана й легка.
В мені усе дзвеніло і співало,
Не було досвіду розчарування,
Нічого, крім зітхання і кохання,
Такого нетерплячого чекання,
Багато мріялось – здійснилось мало.
Але раптово проситься сльоза.
Чому ж це так? Адже тоді виходить,
Що все-таки мені за чимось шкода,
Є щось, чого не вмію розказать.
Ми стали інші. Зовсім. Ти і я.
В нас інші цілі і нові орбіти,
В нас клопоти, обов’язки і діти.
Звичайна і пересічна сім’я.
А я тебе любила і люблю.
І буду. Не тому, що обіцяла,
А часу в нас на це так дуже мало,
Я часом навіть уночі не сплю,
А слухаю як ти зітхаєш в сні.
І думаю, яке крихке це щастя,
І чи його затримати нам вдасться,
І часом страшно робиться мені.
Адже любов – вона не назавжди,
Відношення хороші – не навіки.
Хіба між жінкою і чоловіком
Не може завтра статися біди?
Нехай же всім розпорядиться Бог.
Він сам благословить або карає,
Чи радість, чи нещастя посилає –
Ми все розділим порівну на двох.