Не варт героїв шанувать словами
Лиш на папері в віршах чи піснях,
А краще показать свою повагу
У ставленні дбайливому, в ділах.
Для чого шумне віче просто неба,
Промови, що торкають за живе?
Пораненим солдатам ліків треба
І в госпіталь обладнання нове.
Ви проявіть повагу і турботу
Не в часі урочистостей чи свят.
Візьміть АТО-вців краще на роботу
Чи пільгами підтримайте солдат.
Чимало тих чиновників із тилу
(Самі собі додумайте портрет)
Вінок несуть героям на могилу
А вдів не допускають в кабінет
А людям треба не слова порожні
І не визнання через купу літ
Робіть добро. Усюди, де лиш можна.
Це так неважко. То беріть, робіть.
Почніть з малого. Поступайтесь місцем,
Як в транспорт в камуфляжі хтось зайде.
Пустіть без черги. Просто будьте ввічливим.
Вам з голови корона не впаде
Прикрасимо ялинку, ждемо гостей.
Вділіть той день і печива спечіть,
Поїдьте на свята в військовий госпіталь,
Шкарпеток теплих хлопцям привезіть.
Не ждіть, що замість вас це зробить Київ.
Не зробить. І надіятись дарма.
Посмертно в нас вшановують героїв
А до живих пошани що, нема?
Та ні. Я щонеділі йду до храму,
Там згадують полеглих і живих,
Там моляться завжди за Україну,
За наших оборонців дорогих.
Коли ви знов побачите новини
Про обстріли, поранених солдат
Ви помоліться: хай прийдуть живими.
Знайдіть той час сказати “Отче наш”
Не механічно, а від всього серця,
Вкладіть в молитву часточку тепла
Робіть добро – воно до вас вернеться,
Це значно краще ніж пусті слова.
Коли закінчиться війна,
Я буду дякувати Богу,
Що ми пройшли важку дорогу
І вже позаду мить сумна.
Коли закінчиться війна,
Навчить любити мирне небо,
Красу, яка довкола тебе
І сміх тремтячий, мов струна.
Коли закінчиться війна,
То все ж залишаться могили
Героїв, що в землі спочили
На темних плитах імена
Коли закінчиться війна,
Розглянься: ще не все чудово,
Зостались сироти і вдови.
У перемоги є ціна.
Та все-таки чекаєм дня,
В якому пострілів не буде.
Ану ж добріші стануть люди
Коли закінчиться війна?
Зі мною працює жінка.
Коли їй дивлюся в очі,
То бачу я силу волі
І мужність цілком не жіночу.
Вона виряджала сина
До АТО, на поле бою,
Батьківське благословення
Давала йому з собою.
Казала: я буду, сину,
Молитись за тебе вдома,
А ти у бою молися,
Долаючи страх і втому.
Ми всю покладем надію
З тобою лише на Бога,
А більше не можу, сину,
Тобі помогти нічого.
Я вірю з усього серця:
Хто має вернутись – вернеться.
Хто має прийти додому –
Не шкодять і кулі тому.
Її зустрічаю часто.
Тоненька і делікатна.
І як її плечі жіночі
Тягар цей тримати здатні?
І як це: ростити сина
І потім війні віддати,
Всі ночі і дні безконечні
Не жити, а тільки ждати?
І звідки у неї мудрість
Покласти усе на Бога,
Коли ми, звичайні люди,
Не можем зробити нічого?
Я разом із нею вірю,
Що скоро цей син вернеться,
Бо Бог чує всі молитви,
Що йдуть з глибини від серця.
Нехай ця солдатська мати,
Що виховала героя,
Надії ніколи не втратить,
І серце своє заспокоїть.
А скільки існує нині
Таких жіночок тоненьких…
Тримається вся Україна
На їхніх плечах худеньких.
Мені дуже шкода що наша країна
Криваві сторінки гортати повинна.
Що брязкає зброя на наших теренах,
Ненависті повно й прокльонів шалених.
Мені дуже шкода що ми такі злобні,
Усі дратівливі, ні в чому не згодні.
Мені дуже шкода всіх хлопців убитих,
Всіх ніг ампутованих, рук перебитих.
І тих, що без сліду пропали в цій бойні,
І тих, що в полоні страждають сьогодні.
Мені дуже шкода сімей всиротілих,
Вдовиць всіх засмучених, аж почорнілих.
І що то за втіха для мами старої
Що будуть синочки посмертно герої?
Тим часом у море виходять “Містралі”,
Ще мало війни, то продовжують далі.
Бо що означають для гордих, неситих
Всі ці тисячі полонених і вбитих?
Та ще ж не закінчились поки солдати,
Закінчаться – можна чужинців найняти.
Вбивати за гроші – сьогодні це мода,
Надивишся всього – так гірко, так шкода.
Ми бачимо з новин: горять будинки й танки,
Ми чуєм про пропавших без вісті в бою
І замість багатьох вертаються останки
Героїв, що за землю полягли свою.
Там, на передовій, там бій іде нестримний,
Не зважить окупант на перемир’я час.
Існує інший фронт. Невидимий. Незримий,
Який уже торкнувся кожного із нас.
Невидимий цей фронт проходить через душі
Спустошених родин, тривожних матерів.
Не маєм права ми лишатися байдужі.
В країні йде війна. Яких ще треба слів?
Бо родичі солдат щодня чекають вістки
І моляться, щоб всі вернулися живі
А ті, хто дома ще, в тривозі ждуть повістки,
Яка покличе їх під кулі бойові.
Напруга, втома, лють, руйнують з середини
І нерви, наче дріт, напнулись до межі.
Незримий фронт проходить крізь усі родини,
Від нього не сховатись людям в бліндажі.
Там, на передовій, там бій іде відкрито,
Щодня у наступ йдуть загони із солдат.
Та у душі людській теж кулями порито,
Зібрався у серцях великий цвинтар втрат.
В країні йде війна. А ми чекаєм миру
Всі тисячі людей, таких як я і ти.
Хай нині кожен з нас молитву творить щиру
Щоб не різнили світ невидимі фронти.