Надіє, будь мені опорою в житті!
Дай впевненість у майбутті, дай сподівання.
Щоб я не збилася із вірного путі,
Адже надія завжди помира остання.
Нехай не знаю, що судилося мені
І що в майбутньому житті мене чекає,
Та сподіваюся уже на кращі дні.
Завжди останньою надія помирає.
А там, за обрієм вже сяє щось нове.
Нас жде співучий край, степи, річки і доли.
Хай сподівання у серцях живе,
Нехай надія не помре ніколи!
Квітне бузок під вікном.
Серед зеленого віття
Скрізь розлилися суцвіття,
Мов фіолетовим сном.
Сонце умите встає.
Ранок привітно сміється.
Дивлюсь у вікна: здається,
Пташка промінчики п’є.
Квітне бузок під вікном,
Навколо затишок сіє
І надихає на мрії…
Вірші пропахли бузком.
Місяць квапиться на побачення,
Щоб підслухати нашу розмову.
Вже немає ніякого значення,
Чи зустрінусь з тобою я знову.
Вже не боляче. Все в минулому,
Але все ж невідома сила
Зупинитися тут примусила
І чекати тебе просила.
Сяйвом місячним ніч застелена,
Їй немає кінця ні краю.
Ти не прийдеш – я майже впевнена,
Але все ж я тебе чекаю.
Скоро буде вечір випускний.
Незабутній вечір – вихід з школи.
Він веселий й водночас сумний,
Він не забувається ніколи.
Враження щасливої пори
В серці хай цвітуть, неначе квіти.
Ми виходим з школи назавжди.
Від сьогодні ми уже не діти.
І тому-то кожного із нас
Радість і тривога огортає:
Розпрощатись з школою вже час,
Кожен з нас в нове життя вступає.
Розбіжаться у життя стежки,
Врізнобіч розійдуться дороги,
Не забудемо шкільні роки
І шкільні надії та тривоги.
Будем щиро вдячні вчителям,
Що навчили нас на світі жити
І за те, що дали нам знання,
Ми їх встигли щиро полюбити.
Кожен з нас ввійде в нове життя,
Як уже людина самостійна,
Тільки спогад школи, як зоря,
Серце зігріватиме постійно.
Чому цей світ прекрасний?
А відповідь проста:
Бо ще не перевелась
У світі доброта.
Бо часто ще лунає
Дзвінкий і щирий сміх,
Бо ще шанують діти
Батьків й дідів своїх.
І поки ми шануєм
Насущний хліб святий,
І поки поважаєм
Ми край і звичай свій,
І поки бережемо
І любим свій нарід,
То доти неповторним,
Прекрасним буде світ