Не дивись на мене так. Не треба.
Я цілком звичайна, я земна.
Просто срібний місяць світить з неба,
Просто ніч погожа і ясна.
Озирнись навколо – от де диво!
Все цвіте, буяє, хоч куди.
Це таки по-справжньому красиво,
Я ж сьогодні та, що і завжди.
І не варто було би шукати
Щось таке, чого в мені нема
Мушу я тебе розчарувати:
Я цілком звичайна. Я земна.
Не дивись
Час
Час – це щось дивне, щось мудре й незвичне,
Щось таємниче і щось історичне.
Час – це секунди, години, роки,
Що переплелись у століття й віки.
Час – це щось цінне і щось особливе.
Щось, що для нас надзвичайно важливе.
Час – це місток від весни до зими.
Час – це життя, це події, це ми.
Час не спиняється і не чекає,
Він безупинно кудись поспішає.
Стрілка годинника вперто кружляє,
Хвиля по хвилі у вічність втікає.
Час не обмежити і не спинити,
Не обігнати і не обдурити.
Він непідвладний нам, як не крути.
Все що ми можем – його берегти.
Сонячне тепло ллється через край
Сонячне тепло ллється через край,
Рине почуттів чистий водограй.
Серце стукотить, неначе в клітці птах
І душа тремтить на дзвінких вітрах.
Тиша вкрила все лагідним крилом,
Фіалковий рай дихає теплом
І весняна ніч, вся в ясних вогнях,
Віддає теплом у твоїх очах.
Не плач
Не плач. Він не побачить сліз,
Не зрозуміє твого болю.
Його ти відчуваєш скрізь,
Та він давно вже не з тобою.
Забудь. Принаймі спробуй раз
Усе розвіяти й забути
І вперше за той довгий час
Спокійно уночі заснути.
Не треба слів. Не треба сліз.
Він не оцінить твого болю.
Хоч серцем відчуваєш скрізь,
Та він давно вже не з тобою.
Навіщо?
Навіщо ти прийшов? Скажи мені.
Щоби моє кохання розбудити?
Щоб потім я жила, неначе в сні,
Приречена завжди тебе любити?
Якщо це так, тоді куди ж ти зник?
Чому зі мною ти не залишився?
Ти, наче нереальний чарівник,
Лише на мить одну мені з’явився.
Навіщо ти мене поцілував?
Навіщо обіцяв зірки із неба?
Навіщо ти “люблю” мені сказав?
Для щастя було нам так мало треба…
Тепер живу постійно у журбі,
Не можу з тим, що сталось примиритись.
Навіщо я повірила тобі?
Ну як же я могла так помилитись?