Стою біля хати
І дивлюся в небо.
Нема ні хмаринки,
Лиш простір і синь.
Здається, для щастя
Багато не треба –
Щоб небо безхмарне
Й здоровим був син.
Щоб сонце світило,
Щоб виросли діти.
Хай тепло і ясно
Їм буде хавжди!
Щоб вміли сміятись,
Уміли радіти
Й ніколи не знали
Ні зла, ні біди.
Стою біля хати
Ти у серці
Не знаю де поділись ті вірші,
Що так колись писались від душі
Не знаю, де поділись ті слова,
Що паморочилася голова.
Немає більше тих наївних фраз
І не почую більше їх ні раз.
Не залишилось в серці гіркоти.
У ньому завжди залишився ти.
Поспішай
Поспішай любити і жити.
Час біжить, тому поспішай.
Все роби, що маєш зробити
І на завтра не залишай.
Щоби слів дарма не втрачати –
Говори лише головне.
Поспішай кохати і прощати,
Час біжить -послухай мене.
Озирнися -зроблено мало.
Стільки днів минуло дарма…
Щоби потім не шкодувала,
Поспішай, бо часу нема.
Скільки днів відміряно Богом –
У майбутнє не зазирай.
Просто зараз, просто сьогодні
Завершити все поспішай.
Пам’ятай постійно цю фразу,
На легкі часи не чекай.
Що задумав – здійснюй одразу
І на завтра не залишай.
Депутат
Ще поки добрий мій знайомий
Не був народний депутат,
Він співрозмовник був чудовий,
Для всіх – товариш, друг і брат.
Мене ця зміна, ця дволикість
Тепер обурює стократ.
Для всіх тепер він – їх Величність,
Лиш для начальства панібрат.
Забув із нами розмовляти,
Вітатися до всіх забув,
Почав знайомих обминати
І зовсім став не той що був.
Чи ставі він кращим чоловіком?
Чи розумнішим раптом став?
Чому себе вважа великим,
Адже раніше не вважав?!
Він той самий, але пихатий!
Він зверхній, але той самий!
Шановний пане депутате,
Не вічний строк обрання твій.
А як збираєшся ти жити
Й надалі потім між людьми?
Ти б мав народові служити,
Але ж народ – це ми…
Чорна субота (Скнилівська трагедія)
Ви бачили, ви бачили новини?!
Жахливе місиво із ніг і рук…
І навіть ті, що лишаться живими,
В серцях носитимуть той образ мук.
В той день людей зійшлося так багато!
Юрба святкова вдягнених родин
І вів синка за руку кожен тато,
Щоб справжні літаки побачив син.
І діти радісно дивились в небо,
І льотчиками мріяли рости.
Ніхто не сподівався тої миті
Жахливого каліцтва і біди.
А скільки їх не повернулось з поля!
Рукою смерті стяті полягли.
На стадіоні їх чекала доля,
Та люди цього знати не могли.
Ніколи не забуде той, хто бачив,
Та той, хто чув – онукам передасть:
В рясній траві – голівочки дитячі.
В одну хвилину – тисячі нещасть!
Ви бачили, ви бачили могили?
Півсотні свіжоскопаних могил.
Ті люди, що навіки тут спочили,
Ще позавчора були повні сил.
Ви бачили летовище у квітах
І почорнілих з горя матерів?
На фотографіях – маленькі діти,
В очах – навіки розпач занімів.
Що можемо в утіху їм сказати?
Чи може хто-небудь допомогти?
Хіба молитви в небо засилати
І свічку пам’яті в серцях нести.
Щоби могли ці люди далі жити,
НЕ ЗНЕНАВИДІВШИ СЕБЕ І СВІТ,
Щоб не боялись в небо подивитись,
Щоб гоївся в серцях кривавий слід.