Дети спят. Затих наш шумный дом,
В час ночной поговорю с Отцом.
Боже наш, Ты слышишь голос мой,
Я люблю беседовать с Тобой.
После дня тяжелого труда
Остаются силы не всегда,
Но сейчас в тиши и темноте
Доступа здесь нету суете.
Здесь душа беседует с Творцом
Сокровенным, тайным языком.
Иногда хвалу Ему пою,
Иногда прощения молю,
Иногда прошу я подарить
Кротость и умение простить.
После неудавшегося дня,
Если был весь мир против меня
Я в молитве силы обрету,
Радостью заполню пустоту.
А в счастливейшие времена
Благодарностью исполнена
Упоенно славлю небеса
За большие в жизни чудеса.
Молитва
Не проклинай
Останнім часом всюди лайку чую
Таку різку і голосну що ну!
Чи в установу будь-яку зайду я,
Чи в магазин на хвильку зазирну.
На вулиці, і вдома, й на роботі,
Вже всоте перемелюють одне:
З очима гнівними і піною у роті,
Наш уряд, нашу владу всяк клене.
Сама не раз вливаюся в розмову:
Погана влада в нас, куди вже гірш,
Але чомусь неначе випадково
Інакше вибудовується вірш.
Чиновники не перестануть красти,
Щирішими не стануть до людей,
Допоки їх не перестануть клясти
І викидати злобу із грудей.
Чи може стати кращою людина,
На добру вийти путь чи має шанс,
Яку сто раз прокляла вся країна,
Всі сорок скількись-там мільйонів нас?
Бояться дуже люди слів прокляття,
Бояться, щоби їх не прокляли,
То звідки ж ви них енергія й завзяття
На мегатонни гніву і хули?
Якби ж з таким завзяттям ополчились
Всі сорок скількись-там мільйонів нас
За свій народ і край щодня молились,
Чи не настав би швидше кращий час?
Якби замість хули і нарікання,
Що гнівно кулаками потряса,
Молитву щиру і палкі благання
Про кращу долю чули небеса?
Хто стукає – тому і відчиняють –
Цю істину не знищиш, не зітреш,
Хто просить – той одержить – всі це знають,
Послухай слів людей, що проклинають,
Вони на всіх навколо нарікають,
Задумайся: що просиш, як кленеш?
Наші діти
Наші діти – Божий дар!
Промінь сонця поміж хмар,
Острівець серед проблем,
Те, для чого ми живем.
Діти – ненастанний труд.
Спершу, поки підростіть,
Та і протягом життя
Вболіваєм за дитя.
Їх виховуємо ми,
Щоби виросли людьми
І щоб, як минуть роки,
Не журилися батьки.
Наче колоски дрібні,
Господом посіяні.
Ми їм приклад подаєм:
Чим засієм – те пожнем.
Мати дітям засіва
В серце вчинки і слова,
А сивіє голова,
То збираємо жнива:
Чи навчили їх добра,
Чи молитва в нас була,
І чи батьківські діла
Не давали приклад зла?
Діти – совість і суддя,
Підсумок всього життя
І колись спитає Цар
За такий безцінний дар.
Бачиш: тисячі людей
Плачуть? В них нема дітей.
А що вчиниш з скарбом цим
Ти, що володієш ним?
Жорстокий світ
Ісус говорить: “Не чекайте
Щоби цей світ вас полюбив!
Мене на хрест розп’яли люди,
Хоч я стількох оздоровив.
Хоч від народження незрячим
Сліпі їх очі відкривав,
Хоч багатьох я прокажених
Із їх недуги очищав,
Хоч воскрешав померлих з гробу
І кволих з ліжка підводив,
Та крім ненависті і злоби
Нічого в них не заслужив.
Цей світ не чує мови серця –
Він знає мову хабарів.
І кожен скаже: “Треба мазать,
Щоб їхав віз і не скрипів.”
Бо люди дуже прагнуть слави,
Улесливих, підхлібних слів.
Вони і душу би віддали
Задля прибутків і чинів.
А ви, якщо ви Божі діти
І не несете хабарів,
Не йдете з п’яницями пити,
Не слухаєте брехунів,
Не здатні підлість похвалити,
Злим кажете про Божий гнів
І звикли правду говорити –
Не ждіть, щоб світ вас полюбив.
Розділимо на двох
Давно я була молода й струнка
І ми стрічались в парку вечорами.
Мені не жаль за давніми часами,
За нашими палкими почуттями,
Я вся була закохана й легка.
В мені усе дзвеніло і співало,
Не було досвіду розчарування,
Нічого, крім зітхання і кохання,
Такого нетерплячого чекання,
Багато мріялось – здійснилось мало.
Але раптово проситься сльоза.
Чому ж це так? Адже тоді виходить,
Що все-таки мені за чимось шкода,
Є щось, чого не вмію розказать.
Ми стали інші. Зовсім. Ти і я.
В нас інші цілі і нові орбіти,
В нас клопоти, обов’язки і діти.
Звичайна і пересічна сім’я.
А я тебе любила і люблю.
І буду. Не тому, що обіцяла,
А часу в нас на це так дуже мало,
Я часом навіть уночі не сплю,
А слухаю як ти зітхаєш в сні.
І думаю, яке крихке це щастя,
І чи його затримати нам вдасться,
І часом страшно робиться мені.
Адже любов – вона не назавжди,
Відношення хороші – не навіки.
Хіба між жінкою і чоловіком
Не може завтра статися біди?
Нехай же всім розпорядиться Бог.
Він сам благословить або карає,
Чи радість, чи нещастя посилає –
Ми все розділим порівну на двох.