Автор: Юляся

Коли закінчиться війна

Коли закінчиться війна,
Я буду дякувати Богу,
Що ми пройшли важку дорогу
І вже позаду мить сумна.

Коли закінчиться війна,
Навчить любити мирне небо,
Красу, яка довкола тебе
І сміх тремтячий, мов струна.

Коли закінчиться війна,
То все ж залишаться могили
Героїв, що в землі спочили
На темних плитах імена

Коли закінчиться війна,
Розглянься: ще не все чудово,
Зостались сироти і вдови.
У перемоги є ціна.

Та все-таки чекаєм дня,
В якому пострілів не буде.
Ану ж добріші стануть люди
Коли закінчиться війна?

Вітання татові

Сьогодні в домі в Вас зібралась
Родина чимала.
Сини і невістки, і внуки
Сідають край стола.

У Вас в житті чергова дата,
Вам Бог дає ще рік
І діти всі вітають тата,
Бажають довгий вік.

Для кожного важливо й цінно –
Прийти в родинний дім,
Бо справжня батьківська підтримка
Так необхідна всім.

Не тільки дбати, щось давати,
Робити день і ніч,
Вже «Отче наш» за нас сказати –
Яка велика річ!

Тож ми б хотіли побажати
Здоров’я і добра,
У ласці Божій пробувати
Усе своє життя.

Щоб Ви з дружиною прожили
Щасливих сотню літ,
Щоб Ви ще правнуків женили
І все було як слід.

Щоб кожен день, що розпочався,
Приніс в собі любов
І щоб ніхто не здогадався,
Який Вам рік пішов.

З ніжністю

Коли прокинешся і зранку молишся
За всіх нас, кожного, свою сім’ю,
За Тебе дякую, Тобою тішуся,
Хоча це не щодня. Частіше сплю.

Ти на роботу швидко позбираєшся,
Авто сховається мені з очей,
Та довго запах Твій ще зберігається
В постелі, в складочках Твоїх речей.

І як це склалося, коли це сталося,
Що разом ми живем уже роки.
В житті важливого багато сталося,
Ми пара з досвідом, давно батьки.

А Ти дивуєшся що я хвилююся,
Що ще ревную досі і не сплю.
А я ніяк насправді не вгамуюся,
Неначе в перші дні Тебе люблю.

Якщо у офісі на місці праці ти
Один із багатьох і рядовий,
То вдома – сонечко, в родині – таточко,
Найважливіший, самий дорогий.

Ніхто так більше нами не турбується,
Ніхто, як Ти не любить міцно нас.
Посада Сонечка надійно зайнята,
Медаль “За вислуги” вручає час.

Так світ збудований, коли заснований,
Керує Бог на небі й на землі,
А тут, на місці, Тато нам дарований,
Щоб ми захищені були малі.

На кому тримається Україна

Зі мною працює жінка.
Коли їй дивлюся в очі,
То бачу я силу волі
І мужність цілком не жіночу.

Вона виряджала сина
До АТО, на поле бою,
Батьківське благословення
Давала йому з собою.

Казала: я буду, сину,
Молитись за тебе вдома,
А ти у бою молися,
Долаючи страх і втому.

Ми всю покладем надію
З тобою лише на Бога,
А більше не можу, сину,
Тобі помогти нічого.

Я вірю з усього серця:
Хто має вернутись – вернеться.
Хто має прийти додому –
Не шкодять і кулі тому.

Її зустрічаю часто.
Тоненька і делікатна.
І як її плечі жіночі
Тягар цей тримати здатні?

І як це: ростити сина
І потім війні віддати,
Всі ночі і дні безконечні
Не жити, а тільки ждати?

І звідки у неї мудрість
Покласти усе на Бога,
Коли ми, звичайні люди,
Не можем зробити нічого?

Я разом із нею вірю,
Що скоро цей син вернеться,
Бо Бог чує всі молитви,
Що йдуть з глибини від серця.

Нехай ця солдатська мати,
Що виховала героя,
Надії ніколи не втратить,
І серце своє заспокоїть.

А скільки існує нині
Таких жіночок тоненьких…
Тримається вся Україна
На їхніх плечах худеньких.

Шкода

Мені дуже шкода що наша країна
Криваві сторінки гортати повинна.
Що брязкає зброя на наших теренах,
Ненависті повно й прокльонів шалених.

Мені дуже шкода що ми такі злобні,
Усі дратівливі, ні в чому не згодні.

Мені дуже шкода всіх хлопців убитих,
Всіх ніг ампутованих, рук перебитих.
І тих, що без сліду пропали в цій бойні,
І тих, що в полоні страждають сьогодні.

Мені дуже шкода сімей всиротілих,
Вдовиць всіх засмучених, аж почорнілих.
І що то за втіха для мами старої
Що будуть синочки посмертно герої?

Тим часом у море виходять “Містралі”,
Ще мало війни, то продовжують далі.
Бо що означають для гордих, неситих
Всі ці тисячі полонених і вбитих?

Та ще ж не закінчились поки солдати,
Закінчаться – можна чужинців найняти.
Вбивати за гроші – сьогодні це мода,
Надивишся всього – так гірко, так шкода.