Зі мною працює жінка.
Коли їй дивлюся в очі,
То бачу я силу волі
І мужність цілком не жіночу.

Вона виряджала сина
До АТО, на поле бою,
Батьківське благословення
Давала йому з собою.

Казала: я буду, сину,
Молитись за тебе вдома,
А ти у бою молися,
Долаючи страх і втому.

Ми всю покладем надію
З тобою лише на Бога,
А більше не можу, сину,
Тобі помогти нічого.

Я вірю з усього серця:
Хто має вернутись – вернеться.
Хто має прийти додому –
Не шкодять і кулі тому.

Її зустрічаю часто.
Тоненька і делікатна.
І як її плечі жіночі
Тягар цей тримати здатні?

І як це: ростити сина
І потім війні віддати,
Всі ночі і дні безконечні
Не жити, а тільки ждати?

І звідки у неї мудрість
Покласти усе на Бога,
Коли ми, звичайні люди,
Не можем зробити нічого?

Я разом із нею вірю,
Що скоро цей син вернеться,
Бо Бог чує всі молитви,
Що йдуть з глибини від серця.

Нехай ця солдатська мати,
Що виховала героя,
Надії ніколи не втратить,
І серце своє заспокоїть.

А скільки існує нині
Таких жіночок тоненьких…
Тримається вся Україна
На їхніх плечах худеньких.