Вже довгий час календар в нас висить на стіні.
Він по листку щодоби відраховує дні.
От і сьогоднішній день до кінця підійде
Й з нього, мов з клена, черговий листок опаде.
Знов ще один папірець полетить у сміття.
Тоншим стає календар – це минає життя.
Скільки минуло уже таких днів – папірців!
В кожному з них були радість, чи горе, чи гнів.
Довго ведеться по днях і по місяцях лік,
Але мине певний час і закінчиться рік.
Тільки годинник дванадцятий зробить удар,
Стане нам вже непотрібним старий календар,
Мусим частіше задумуватись над життям,
Щоб наші дні коли-небудь не стали сміттям.
Знакомые, родители, друзья –
Все и всегда мне говорят: нельзя.
Нельзя смеяться и нельзя влюбляться,
Нельзя встречаться или расставаться
И главное – нигде не ошибаться.
Никак нельзя мечтать и сочинять,
Тем более нельзя стихи писать.
Ну как, скажите, это понимать?
Не прогадать, нигде не потерять
И все успеть почти что невозможно.
Нельзя мечтать и слишком доверять,
А жить и не любить –
Так разве можно?
Я хочу тобі наснитися,
Щоб душу до дна схвилювати.
Хоч в чому-небудь проявитися,
Щоб якось себе нагадати.
Я хочу до тебе всміхнутися,
Щоб солодко було би спати.
Хоч в мріях своїх пригорнутися
І міцно тебе обійняти.
Щоб сни ці змогли здійснитися
У щастя п’янке і шалене,
Я хочу тобі наснитися,
Щоб ти пам’ятав про мене.
Морозний вітер плутається в косах,
Так холодно у цей осінній день.
Дзвенить у крижаних перлинах-росах
Туман прозорий нотками пісень.
І болісно скриплять самотні клени,
Звучать тужливо, мов старий орган.
Зостався свіжий, юний і зелений
На цілу вулицю лише каштан.
Дзвінкі акорди серця
Сплітаються у пісню,
У мелодійну пісню –
Коштовний самоцвіт.
Звучать чутливі струни.
Вони, звичайно, різні,
Але разом становлять
Один духовний світ.
Тут почуття злилися
Мотивами печалі,
Жалі переплелися
Із сміхом золотим.
Ніколи ще у серці
Так струни не звучали,
Ніколи ще не було
Воно таким дзвінким.