Це ж треба – необачно закохатися,
Любити і чекати ночі й дні.
Таке, звичайно, з кожним може статися,
А випало чомусь лише мені.
Сама себе дурила диво-мріями,
Затьмарювала світ собі самій
І жила безпідставними надіями,
Що врешті-решт? таки ти будеш мій.
Ну що тут говорити – це трапляється,
Не допоможуть роздуми сумні,
Бо кожен час від часу помиляється,
Але страждати випало мені.
Необачно закохатися
Пахнуть поцілунки кавою міцною
Пахнуть поцілунки кавою міцною.
Як одне, так інше спати не дає.
Повернусь додому – і нема спокою,
Думаю про щось далеке і своє.
Чітко пам’ятаю кожен рух і слово.
Все це так важливо, кожен з вечорів.
Все, що ти сказав, хай навіть випадково –
Глибоко у серці, в вирі почуттів.
Раптом уявляю: поруч ти зі мною,
Відчуваю виразно тепло твоє…
Пахнуть поцілунки кавою міцною,
А у мене ледве серце не стає.
Це так важливо!
Це так важливо – знати, що шукаєш,
Або зустріти, кого кохаєш,
Чи відродити погаслу надію
Знайти у серці мету або мрію.
Це так важливо – щось справжнє відчути,
Чогось значного в житті досягнути.
У власну душу хоч раз зазирнути.
Це ж так важливо – щасливою бути!
Тебя нельзя забыть
Тебя нельзя забыть.
Так трудно разлюбить
И чувств не изменить,
И боль не заглушить.
Не знаю, что со мной
И как мне дальше жить.
Уверена в одном –
Тебя нельзя забить.
Я жду тебя
Я жду тебя. Слышишь?
Ответь, не молчи.
В окно на рассвете
Дождем постучи.
Пусть солнце затмится,
Погаснут лучи,
Но только приди,
Отзовись, не молчи!
Я жду тебя. Помнишь?
Мы были вдвоем,
Смеялись, мечтали
О счастье своем.
Мы верили, знали,
Что вместе найдем
Все то, что искали.
Забудь обо всем,
Но только послушай
Как сердце стучит,
Как грустно в душе моей
Осень звучит,
Как вянут надежды,
Хладеют лучи.
Я жду тебя. Вечно.
Приди, не молчи.