Автор: Юляся

Плакала сусідка за стіною.
Знов приходив п’яний чоловік.
Скаржилась при зустрічі зі мною:
Так даремно пропадає вік.

Люди-люди, що б ви тільки дали,
Щоб у спокої минали дні.
Але з п’яним що? Лише скандали,
Тільки неприємності одні.

Непомітно молодість минула,
Наче крізь кватирку утекла.
І сувора дійсність розгорнула
Втому і образу – два крила.

І тужила гілочка калини.
І ронила ягнідку-сльозу.
Люди-люди, нащо бути злими,
У своїй сім’ї здіймать грозу?

Перетворювати світ у клітку.
Але людям поясниш хіба?
Плакала за стінами сусідка.
По кутках тулилася журба.

Жіночка з худенькими плечима,
Як дрібне беззахисне дитя.
Чоловік її на вік покинув,
Залишив поламане життя.

Залишив малих дітей ростити,
Вічний біль у серці і в очах,
Клопоти і злигодні носити
На худеньких неміцних плечах.

Чоловік її навік покинув,
Просто відійшов у небуття.
І стоїть з вологими очима
Ще сама – розгублене дитя.

Хто тут винен? Ніби й сонце світить,
І курличуть в небі журавлі,
Проростають на могилці квіти,
Тягнуться до світла із землі.

Я її нечасто зустрічаю,
От хіба що так, коли-небудь.
Штучні квіти дорогі купляє,
Бо живі так швидко відцвітуть…

Вже таке життя. І тут невдача.
Прибігає на могилку – де ж?
А букету й не було неначе…
Ну хіба ж усього встережеш?

Хто збагне весь відчай в ту хвилину,
Це не уміщається в вірші.
Як?! Ходити красти на могилу?
Люди-люди, в вас нема душі.

Нотки жалю… Вже з могили красти?
Тиха скарга у словах бринить.
А сльоза от-от готова впасти,
А зрадливий голос весь тремтить.

Я її глибоко розумію.
Бо шкода, звичайно, не грошей.
Але чим потішити зумію,
Повернути віру у людей?

Як нема надії ні підтримки,
Як нема опори у сім’ї,
Як усе що маєш – то могилка,
Отже не шкодують і її.

Він не був відомим чи заможним,
Але любий був їй і таким.
Серце залишилося порожнім,
Місце залишилося пустим.

Мов серед води її покинув.
Воля: хоч втопися, хоч пливи.
Жіночка з худенькими плечима
Не іде мені із голови.

Коли у вікна б’ють дощі –
Так дуже добре спати.
У шибку краплі шарудять,
Та затишно у хаті.

Як за вікно осінній дощ
В косу лінійку пише,
Сумна мелодія його
До сну мене колише.

А по дощі ростуть гриби –
Виходьте швидше з хати!
Воно і правда, та під дощ
Так дуже добре спати.

Будні, будні. А коли вже свята?
Завжди ці обов’язки марудні.
Суєти і праці так багато.
Вже набридли будні ці паскудні!

Я собі сама постановила,
Що відкину різні “треба”, “мушу”,
Бо вони виснажують все тіло,
А із часом проростають в душу.

Вихід знайдеться завжди, а саме:
Візьму вихідний, а може два.
Відпочину тілом і думками,
Стану молодою, як трава.

Пов’яжу на шию шарф веселий,
Хай мені тріпоче на плечах,
Полечу до сонця, як метелик,
Безтурботна як мале дівча.

Напишу листи. А чим не діло?
Хай у всі кінці летять листи.
Друзям подзвоню. Давно хотіла,
Але важко було час знайти.

Вулицями прогуляюсь нишком,
В тиші вірш складу без суєти.
Прочитаю прецікаву книжку.
Постараюсь швидше спать піти.

Завтра безтурботність всю обтрушу,
Мов листочок з гілки опаде,
І… піду робити сотні “мушу”,
Бо вони ж не ділися ніде.

Стоїть бабуся згорблена і сива
І грушки продає: Візьми, вкуси…
Колись була красива і щаслива,
Та хто вже пам’ятає ті часи?

Приходить старість, а вона жорстока,
Ні згадки вже про вроду і красу.
Уже сама біжить сльоза із ока
І сил нема утерти ту сльозу.

У поросі лежать рум’яні грушки,
Пошерхлі губи моляться тихцем.
Прохожі кажуть ввічливо “старушка”,
Але чомусь не дивляться в лице.

Оце вона, та старість? Те майбутнє,
Яке колись чекає нас усіх?!
Бабуся. Грушки. Порох. Незабутнє.
Сльоза у зморшках. Чийсь пекучий гріх.