Жіночка з худенькими плечима,
Як дрібне беззахисне дитя.
Чоловік її на вік покинув,
Залишив поламане життя.
Залишив малих дітей ростити,
Вічний біль у серці і в очах,
Клопоти і злигодні носити
На худеньких неміцних плечах.
Чоловік її навік покинув,
Просто відійшов у небуття.
І стоїть з вологими очима
Ще сама – розгублене дитя.
Хто тут винен? Ніби й сонце світить,
І курличуть в небі журавлі,
Проростають на могилці квіти,
Тягнуться до світла із землі.
Я її нечасто зустрічаю,
От хіба що так, коли-небудь.
Штучні квіти дорогі купляє,
Бо живі так швидко відцвітуть…
Вже таке життя. І тут невдача.
Прибігає на могилку – де ж?
А букету й не було неначе…
Ну хіба ж усього встережеш?
Хто збагне весь відчай в ту хвилину,
Це не уміщається в вірші.
Як?! Ходити красти на могилу?
Люди-люди, в вас нема душі.
Нотки жалю… Вже з могили красти?
Тиха скарга у словах бринить.
А сльоза от-от готова впасти,
А зрадливий голос весь тремтить.
Я її глибоко розумію.
Бо шкода, звичайно, не грошей.
Але чим потішити зумію,
Повернути віру у людей?
Як нема надії ні підтримки,
Як нема опори у сім’ї,
Як усе що маєш – то могилка,
Отже не шкодують і її.
Він не був відомим чи заможним,
Але любий був їй і таким.
Серце залишилося порожнім,
Місце залишилося пустим.
Мов серед води її покинув.
Воля: хоч втопися, хоч пливи.
Жіночка з худенькими плечима
Не іде мені із голови.
Коли у вікна б’ють дощі –
Так дуже добре спати.
У шибку краплі шарудять,
Та затишно у хаті.
Як за вікно осінній дощ
В косу лінійку пише,
Сумна мелодія його
До сну мене колише.
А по дощі ростуть гриби –
Виходьте швидше з хати!
Воно і правда, та під дощ
Так дуже добре спати.
Будні, будні. А коли вже свята?
Завжди ці обов’язки марудні.
Суєти і праці так багато.
Вже набридли будні ці паскудні!
Я собі сама постановила,
Що відкину різні “треба”, “мушу”,
Бо вони виснажують все тіло,
А із часом проростають в душу.
Вихід знайдеться завжди, а саме:
Візьму вихідний, а може два.
Відпочину тілом і думками,
Стану молодою, як трава.
Пов’яжу на шию шарф веселий,
Хай мені тріпоче на плечах,
Полечу до сонця, як метелик,
Безтурботна як мале дівча.
Напишу листи. А чим не діло?
Хай у всі кінці летять листи.
Друзям подзвоню. Давно хотіла,
Але важко було час знайти.
Вулицями прогуляюсь нишком,
В тиші вірш складу без суєти.
Прочитаю прецікаву книжку.
Постараюсь швидше спать піти.
Завтра безтурботність всю обтрушу,
Мов листочок з гілки опаде,
І… піду робити сотні “мушу”,
Бо вони ж не ділися ніде.
Стоїть бабуся згорблена і сива
І грушки продає: Візьми, вкуси…
Колись була красива і щаслива,
Та хто вже пам’ятає ті часи?
Приходить старість, а вона жорстока,
Ні згадки вже про вроду і красу.
Уже сама біжить сльоза із ока
І сил нема утерти ту сльозу.
У поросі лежать рум’яні грушки,
Пошерхлі губи моляться тихцем.
Прохожі кажуть ввічливо “старушка”,
Але чомусь не дивляться в лице.
Оце вона, та старість? Те майбутнє,
Яке колись чекає нас усіх?!
Бабуся. Грушки. Порох. Незабутнє.
Сльоза у зморшках. Чийсь пекучий гріх.