Я раніше сподівалась на людей
І тому розчарувань було багато.
Я від них чекала мудрості, ідей
Правди, щирих почуттів, самопосвяти.
З часом я переконалась, що не варт
Сподіватись так, бо люди – тільки люди.
У скрутну хвилину злий підсунуть жарт.
Замість помогти у горі – ще й осудять.
Я тепер не довіряю і собі,
Щоб на власні сили менше покладатись.
Скільки обіцянок дала у житті,
Та не було сили волі їх триматись.
Чи це значить що змудріла я? Авжеш!
Досвід вчить, хоч і болюча в нього школа.
Скільки в серці відпалало тих пожеж,
Вже б волів не обпікатися ніколи!
Що ж: не вірити нікому? Зовсім ні.
Втратиш віру – то не схочеш далі жити.
Але правильним здавалася мені
Віра в тих, на кого можна положитись.
Але де такі на світі люди, де?
Що підуть заради нас в вогонь і воду?
Не знайти таких надійних нам ніде,
Адже часто ми й самі себе підводим.
Що ж мені робити? І до кого йти?
Але, раптом, я немов зі сну збудилась:
Хто дає життя нам щоб на світ прийти?
Хто пильнує, щоби серце наше билось?
Хто нам сонечко засвічує щодня?
Хто дарує повсякчас здоров’я й силу?
Хто пильнує, щоб крутилася земля
І щоб поле новий урожай зростило?
І на перехресті всіх земних доріг
Скільки бід могло би статись, та не сталось!
Хто мене від сотні небезпек зберіг,
Від загроз, що звідусюди нависали?
А сім’я? У мене діти: дочка й син.
Хто їх береже, як на роботу йду я?
А вночі, коли весь світ порине в сни,
Хто їх спокій, кожний подих їх пильнує?
Добре, діти. А оці самі вірші
Що не перший зошит ними вже списала.
Ті слова, що так і плинуть від душі.
Хай, талант. А звідки я його узяла?
Словом, висновок готовий. Не в людей
Влада й сила щоб життя і світ змінити.
Всю довіру, що здобуду із грудей
Тому віддаю, хто може все зробити.
Я тепер не сподіваюсь на людей,
Та і вам не дуже раджу сподіватись.
Все у Бога: мить і вічність, ніч і день.
Він достойний, щоб на Нього покладатись.
І коли вже не поможе ні один,
І коли вже всі шляхи ведуть в нікуди,
Ви знайдіть для Бога декілька хвилин.
Йдіть. Довіртесь. І побачите що буде.
