Я раніше сподівалась на людей
І тому розчарувань було багато.
Я від них чекала мудрості, ідей
Правди, щирих почуттів, самопосвяти.
З часом я переконалась, що не варт
Сподіватись так, бо люди – тільки люди.
У скрутну хвилину злий підсунуть жарт.
Замість помогти у горі – ще й осудять.
Я тепер не довіряю і собі,
Щоб на власні сили менше покладатись.
Скільки обіцянок дала у житті,
Та не було сили волі їх триматись.
Чи це значить що змудріла я? Авжеш!
Досвід вчить, хоч і болюча в нього школа.
Скільки в серці відпалало тих пожеж,
Вже б волів не обпікатися ніколи!
Що ж: не вірити нікому? Зовсім ні.
Втратиш віру – то не схочеш далі жити.
Але правильним здавалася мені
Віра в тих, на кого можна положитись.
Але де такі на світі люди, де?
Що підуть заради нас в вогонь і воду?
Не знайти таких надійних нам ніде,
Адже часто ми й самі себе підводим.
Що ж мені робити? І до кого йти?
Але, раптом, я немов зі сну збудилась:
Хто дає життя нам щоб на світ прийти?
Хто пильнує, щоби серце наше билось?
Хто нам сонечко засвічує щодня?
Хто дарує повсякчас здоров’я й силу?
Хто пильнує, щоб крутилася земля
І щоб поле новий урожай зростило?
І на перехресті всіх земних доріг
Скільки бід могло би статись, та не сталось!
Хто мене від сотні небезпек зберіг,
Від загроз, що звідусюди нависали?
А сім’я? У мене діти: дочка й син.
Хто їх береже, як на роботу йду я?
А вночі, коли весь світ порине в сни,
Хто їх спокій, кожний подих їх пильнує?
Добре, діти. А оці самі вірші
Що не перший зошит ними вже списала.
Ті слова, що так і плинуть від душі.
Хай, талант. А звідки я його узяла?
Словом, висновок готовий. Не в людей
Влада й сила щоб життя і світ змінити.
Всю довіру, що здобуду із грудей
Тому віддаю, хто може все зробити.
Я тепер не сподіваюсь на людей,
Та і вам не дуже раджу сподіватись.
Все у Бога: мить і вічність, ніч і день.
Він достойний, щоб на Нього покладатись.
І коли вже не поможе ні один,
І коли вже всі шляхи ведуть в нікуди,
Ви знайдіть для Бога декілька хвилин.
Йдіть. Довіртесь. І побачите що буде.
Не можу я, сину, тебе захистити
Від всіх небезпек і нерівних доріг.
Усе, що я можу – то Бога молити,
На різних шляхах щоб тебе Він зберіг.
Не можемо, сину, майбутнє пізнати
Щоб сто небезпек наперед обійти,
Та можемо скарби на небі збирати,
То певно прийдемо в житті до мети.
Не в силі ти, сину, життя влаштувти
Щоб так все стелилось як ти забажав.
Ти можеш на Бога завжди покладатись,
Він все передбачив, про тебе подбав.
Ми, люди – безсилі, комашки безкрилі,
Та маєм могутнього Бога-творця.
Він бачить, він чує нас кожної хвилі,
Пильнує, щоб билися наші серця.
Ні мама, ні тато не в силі додати
Здоров’я, чи щастя, чи день до життя.
А Той хто над нами – керує світами,
До Нього звертайся постійно, дитя.
Когда холодные дожди
Стучат в мое окно,
Ты просыпаешься – темно,
Ложишься спать – темно,
Когда осенняя хандра
Нас хочет одолеть
И нету солнца и тепла,
Чтоб душу отогреть,
Я заварю душистый чай
И напишу стишок
О том, что на душе – весна,
О том, что рядом – Бог.
Что Он со мною каждый миг
И отступает грусть,
Что хорошо с Ним говорить,
Как только я проснусь.
И что по улице спеша
Среди людей, машин,
Я вижу вдруг как хороша
Седая даль вершин.
Опаздывая, торопясь,
В заботах, в суете,
Я замечаю желтый лист,
Плывущий по воде.
Спеша домой – дела, дела –
Вдруг подниму глаза,
Увижу храмов купола
И неба бирюза.
Ведь жизнь – прекраснее чем сон!
Как сказка мир вокруг.
И все, по сути, хорошо,
И рядом верный друг.
Как жаль, что разучились мы
Все это замечать,
На проявления любви
Взаимно отвечать.
Ведь мы, когда любви полны,
Богаче всех других
И радостно ложится в стол
Осенний первый стих.
Мій Ісусе, так буває важко!
Благодаттю Ти мене спаси!
Наче на вітрах дрібненька пташка,
Що у крильцях вже не має сил.
Люди всі зарозумілі, модні,
Метушаться, тягнуть бариші.
Господи, до кого йти сьогодні?
Тільки Ти – притулок для душі.
Тільки Ти зітреш з щоки сльозину,
Що втискається на самоті.
Тільки ти підтримаєш в хвилину,
Коли все непросто у житті.
А коли щасливою буваю,
Вдало мій земний лягає путь,
Я тебе, невдячна, забуваю,
Але Ти про мене не забудь.