Ты ко мне не позвонишь,
Ты, наверно, просто спишь,
Но опять в мои мечты
По ночам приходишь ты.
За окном метет метель,
Стынет мятая постель.
Светит лампа у стола,
Я пишу любви слова.
Тускнеет лампы желтый свет,
А в окно стучит рассвет.
Как ты без меня, малыш?
Ты, наверно, просто спишь.
С ресниц спорхнула глупая слеза,
А за окном обрушилась гроза
И я смотрю, смотрю в твои глаза.
Пусть жизнь порой – безжалостный палач,
Но ты меня хранишь от неудач
И тихо нежно говоришь: “Не плачь”.
Золотий листок кленовий
Впав із шурхотом під ноги.
Мій хороший, мій чудовий,
Ти живеш в душі, як спогад.
Ти приходиш вечорами,
Вітер плаче в верховітті
І для мене, мій коханий,
Ти один у цілім світі.
Не будь одним із багатьох,
Що зраджують і залишають,
Що в душу нанесуть тривог,
А потім навіть не згадають.
Що обіцянки чарівні
Готові без кінця давати,
Щоб їхній вірили брехні
Такі, як я, дурні дівчата.
Не треба краще зовсім слів,
Якими так-собі жартують,
Не треба псевдо почуттів,
Які нічого не вартують.
Усі навкруг фальшиві й злі.
Нема ні правди, ні підтримки,
Лише невдачі і жалі,
Розчарування і помилки.
Нехай усе колись мине,
Нехай забудеться, мов казка.
Тебе я прошу про одне:
Не будь такий, як всі, будь ласка.
Просто я тебе кохаю і до чого тут ті вірші?
Просто поруч із тобою забуваються жалі.
Просто думаю про тебе
З кожним днем все більше й більше.
Просто ти такий – єдиний
В місті, в світі, взагалі!
Що ж, напевно, так і треба!
За тобою я скучаю
І за всі твої удачі
Я радію від душі.
І життя свого без тебе
Я уже не уявляю.
Просто я тебе кохаю.
І до чого тут вірші?