Не плач. Він не побачить сліз,
Не зрозуміє твого болю.
Його ти відчуваєш скрізь,
Та він давно вже не з тобою.
Забудь. Принаймі спробуй раз
Усе розвіяти й забути
І вперше за той довгий час
Спокійно уночі заснути.
Не треба слів. Не треба сліз.
Він не оцінить твого болю.
Хоч серцем відчуваєш скрізь,
Та він давно вже не з тобою.
Навіщо ти прийшов? Скажи мені.
Щоби моє кохання розбудити?
Щоб потім я жила, неначе в сні,
Приречена завжди тебе любити?
Якщо це так, тоді куди ж ти зник?
Чому зі мною ти не залишився?
Ти, наче нереальний чарівник,
Лише на мить одну мені з’явився.
Навіщо ти мене поцілував?
Навіщо обіцяв зірки із неба?
Навіщо ти “люблю” мені сказав?
Для щастя було нам так мало треба…
Тепер живу постійно у журбі,
Не можу з тим, що сталось примиритись.
Навіщо я повірила тобі?
Ну як же я могла так помилитись?
Я вдячна сонцю золотому за те, що світить із небес.
Я вдячна Господу Святому, що він послав мені тебе.
Я вдячна долі, що до тебе мене в обійми привела,
Я вдячна затишній алеї, що нас до себе прийняла.
Я вдячна кленові старому, що в таємниці зберігав
Усі натхненні ті промови, що ти мені тоді сказав.
Я вдячна збігові обставин, що нас з тобою разом звів,
А понад все тобі я вдячна, що ти мене тоді зустрів
Може, ти мене не зрозумієш,
Може, це лише передчуття,
Може, оцінити не зумієш
Ти мої глибокі почуття.
Сотні “може” на шляху у мене,
На путі до світлої мети –
Щось прекрасне, вічне, небуденне
Серед повсякдення зберегти.
Я не хочу від життя багато,
Я не хочу зірки із небес,
Хочу лише завжди відчувати,
Завжди поруч бачити тебе.
Холодна сніжинка упала на вії,
Та холодніша пітьма безнадії.
Що сталось – як слід я ще не розумію,
Та в серці щось стиха тремтить.
Це мрія далека моя відцвітає,
Вона на прощання мені пригадає,
Що щастя не вічне й кохання триває
Усього одну тільки мить.