Не верь, что за тобою я
Закрыла дверь.
Так говорили все друзья,
А ты не верь.
Я знаю, что любовь
Приходит в жизни раз
И если выбрала судьба,
То только нас.
Да, нелегко мне дался
Жизненный урок,
Но я на душу
Не повесила замок.
Я привыкаю как умею,
Не ропщу.
Гвоздями сердца двери
Не заколочу.
Не верь, что больше не впущу
Я в эту дверь.
Я говорила: Не прощу!
А ты не верь…
Сонечко! Я вдячна і щаслива,
Що у круговерті наших днів,
Де в дрібницях губиться важливе,
Ти мене побачив і зустрів.
Молодість багато обіцяла,
Вирувала швидко течія.
Я серед життя одна стояла
Зовсім ще маленька. Нічия.
Я стояла і чекала чуда.
Хто завгодно міг би підійти.
Я довіку Богу вдячна буду,
Що прийшов не хто-небудь,а ти.
І життя змінилось, освітилось,
Ніби знов спочатку почалось.
Нова точка відліку з’явилась,
Нове світло в душу полилось.
Світло те горить в мені, не гасне.
Гріюсь і читаю в промінцях
Те, що серед буднів є прекрасне,
Те, що шлюб дають на небесах.
Ти довів мені:любов – це чудо,
Поміж почуттями усіма
Не закінчиться, а завжди буде-
Терміну придатності нема.
Сонечко, я дякую за роки,
Що минають легко, ніби дні.
За надійність і душевний спокій,
За ту ніжність, що ти дав мені.
Дякую за ласку і за квіти
Просто так, без приводу й нагод.
Дякую за те, що наші діти
Відчувають татову любов.
Сонечко, з тобою я щаслива
І не відчуваю самоти.
В світі другорядне є й важливе
І для мене це важливе – ти.
І сьогодні дуже я щаслива,
Що у круговерті наших днів,
Де в дрібницях губиться важливе,
Ти мене побачив і зустрів.
Багато дуже випало дощів,
Багато раз опало листя з клена,
Багато всього було на душі,
Лишилась вдячність – що ти є у мене.
Багато днів минуло і ночей,
Був світ засніжений і знов зелений.
Багато помінялося речей.
Лишилась радість – що ти є у мене.
Я дякую за небо голубе,
За кожен день, як диво незбагненне,
За те, що Бог послав мені тебе,
Бо хто б так добре ще подбав про мене.
Якби отак почати все спочатку
І повернути роки ми могли,
То кращого господаря і татка
Ми все одно ніколи б не знайшли.
Хай їздять в Шевроле і в Мерседесі
І носять із грошима капшучки…
Ти – щире золото душі моєї,
Що не тьмяніє і через роки.
Давно я була молода й струнка
І ми стрічались в парку вечорами.
Мені не жаль за давніми часами,
За нашими палкими почуттями,
Я вся була закохана й легка.
В мені усе дзвеніло і співало,
Не було досвіду розчарування,
Нічого, крім зітхання і кохання,
Такого нетерплячого чекання,
Багато мріялось – здійснилось мало.
Але раптово проситься сльоза.
Чому ж це так? Адже тоді виходить,
Що все-таки мені за чимось шкода,
Є щось, чого не вмію розказать.
Ми стали інші. Зовсім. Ти і я.
В нас інші цілі і нові орбіти,
В нас клопоти, обов’язки і діти.
Звичайна і пересічна сім’я.
А я тебе любила і люблю.
І буду. Не тому, що обіцяла,
А часу в нас на це так дуже мало,
Я часом навіть уночі не сплю,
А слухаю як ти зітхаєш в сні.
І думаю, яке крихке це щастя,
І чи його затримати нам вдасться,
І часом страшно робиться мені.
Адже любов – вона не назавжди,
Відношення хороші – не навіки.
Хіба між жінкою і чоловіком
Не може завтра статися біди?
Нехай же всім розпорядиться Бог.
Він сам благословить або карає,
Чи радість, чи нещастя посилає –
Ми все розділим порівну на двох.