Я з давен-давна закохана в осінь.
Коли із гілки листок обліта,
Ти шарудиш у мене в волоссі
І шепочеш на вушко мені: золота.
І я відчуваю себе частинкою
Всієї природи, тонкої краси
Де бабине літо дзвенить павутинкою,
Барвисто печаллю сумують ліси.
І я відчуваю себе багатою,
Як гілля схиливші осінні сади.
Моїх почуттів урожай мене радує.
Не був пустоцвіт раз вродили плоди.
І я відчуваю себе спокійною,
Як скошені сито дрімають степи.
Любов стала величиною постійною.
Ти тільки її доглядай, не проспи.
А ще була осінь моєї юності,
Яка дарувала нам зустріч на двох.
Стоїш на межі у журби і безжурності,
А що буде далі – то знає лиш Бог.
Що осінь сумна – то митці помилилися,
Чого сумувати таки восени?
Та осінь, коли ми з тобою зустрілися
Була веселіша дзвінкої весни.
Достигнуть плоди і димки простеляться
І хто б мені що б мені не казав:
Птахи відлітають? Вони ж повернуться!
А листя жовтіє? Так це ж краса!
Ключі журавлині у небі голосять?
Романтика, пісня і смуток ясний…
Я з давніх давен закохана в осінь,
Вона мені краща дзвінкої весни.
А послухай казку…
Бо в житті не буває,
Щоб так щиро любили
І жили без нудьги.
Щоб так люди зійшлися
Один раз – і довіку,
Щоб так мирно вживались
Два окремі світи.
У житті все у бруді,
Сім’ї в’язнуть у блуді
І розходяться люди,
Не набувшись разом.
Я дивлюсь, наче в казку.
Так буває. Хоч часом
Нам доводиться разом
Ще боротись зі злом.
Але що ж то за казка
Без дракона у замку,
Що погрожує здалеку,
Дише вогнем?
Але то все дрібниця,
Бо в душі є скарбниця,
Звідки щастя черпаємо
Кожен раз, день за днем.
Вже не стільки прекрасна,
Вже принцеса є більше премудра.
І життя вже не вихор,
А спокійне русло.
Але замість повітряних замків
Справжні зводяться мури
І багато чудес ще попереду буде,
Хоч багато уже і було.
У палаті лікарні, серед довгих ночей
Я відкрила для себе так багато речей.
Серед ліжок залізних, серед стін кам’яних
Я підтвердила раптом безліч істин простих.
Коли біль докучає і життя на нулю,
Зрозуміла, як вперше, як тебе я люблю.
Там, де ночі минають, безкінечні, сумні,
За тобою скучаю наче в юності дні.
І якби медицина все зробить не змогла,
Я б одужала, мабуть, вже від твого тепла.
І не треба тих ліків і коштовних речей,
Мені вистачить тільки твоїх рук і очей.
Коли в двері заходиш, як у дивному сні
Радо котиться сонце у долоні мені.
Раптом радісні хвилі зігрівають теплом.
Як раніше я жила з почуттями під склом?
Дивна річ – повсякдення, всі до втоми спішать.
Треба нам потрясіння щоб прозріла душа.
Серед тихого смутку лікарняних ночей
Ми по-новому ціним найдорожчих людей.
І як же бути, як же бути?
Не можу я тебе забути…
Весна заметена снігами
І відстань устає між нами.
І що робити, що робити?
Не можу я без тебе жити.
Сумує серце невимовно,
Усе навколо беззмістовно.
Не буду марно я тужити,
А постараюсь все змінити.
Піду до тебе крізь замети,
Нарешті розшукаю де ти.
Нехай це складно і далеко
Хто обіцяв що буде легко?
За щастя варто позмагатись,
Щоби самій не залишатись.
Адже любов – велика сила.
Вода любові не згасила,
За золото любов не купиш,
Полюбиш – то щасливий будеш.
Дни убегают очень быстро.
Бежим, спешим и устаем.
Живем отдельно – как так вышло?
Скучаем каждый о своем.
А помнишь, было, мы хотели
Всю жизнь вдвоем, все на виду,
Чтоб два – в одно, в душе и теле.
И на двоих одну мечту.
А что на деле? Одиночки.
Чай пить и за руку гулять…
Но… подрастают сын и дочка,
Нам времени откуда взять?
Тепло в квартире и уютно,
У нас обычная семья.
Но я считаю поминутно,
Когда увижу я тебя.
Дни убегают очень быстро.
Бежим, спешим и устаем.
Живем отдельно – как так вышло?
Скучаем каждый о своем.