Життя – воно не мед, не цукор навіть
Життя – це будні і постійний труд.
Якщо лише розвага нас цікавить –
Великі нас розчарування ждуть.
Життя – це праця і самопосвята,
Обов’язки і втома, метушня,
Щоденні клопоти, лиш зрідка свята,
Чекання чуда від нового дня.
Наб’є оскому приказка відома:
Життя прожить – не поле перейти,
Ця мудрість ще з дитинства нам знайома,
Це досвід, що пронесли крізь віки.
Встає ранкове сонце, вмите, ясне,
Пташки співають, тіні розтають…
Здавалося б – життя таке прекрасне!
Чому ж його нелегким люди звуть?
Бо поруч йдуть здоров’я і хвороба,
І зрада й вірність, радість і журба.
Обман і істина, любов і злоба.
Що ж випаде? Ми знаємо хіба?
А все ж як прагне кожен, хоче жити,
Як бореться за місце на землі,
Як поспішає вірити й любити,
Сповна спізнати радощі й жалі.
Нехай життя не мед, не цукор навіть.
Було б медове – то було б нудне.
Нехай воно свої умови ставить,
Воно безцінне, бо лише одне.
Ви чуєте, як дощ шумить краплинами?
Як дзвони кличуть на молитву в храм
Ви відчуваєте себе щасливими,
Що звуки світу всі доступні вам?
Прислухайтесь, мелодія чарує,
Навколо спів пташиний, срібний сміх.
А поруч ті, хто звуків цих не чує,
Лиш серцем прислухається до них.
Вони не за стіною в цьому світі
А близько, лиш на відстані руки.
Вони розумні і талановиті,
У них свої бажання і думки.
Сміються, плачуть і переживають,
Шукають місце в світі між людьми,
Нераз в житті багато досягать
І більшими зусиллями, ніж ми.
Здавалося б: ну як їм подолати
Ці прірви та безодні мовчазні?
Але вони навчилися співати,
Які сердечні часто в них пісні!
Любов не можна бачити чи чути,
Не можна чути щире співчуття,
Та серцем можна глибоко відчути
Всі звуки, барви і красу життя!
А ми, що чуєм звуки цього світу,
Сприймаєм часто як належне все –
Багато можем дечого навчитись
Від тих, хто музику в душі несе.
Рідна хато, мамині пороги,
Вам вклонюся низько до землі.
Повели у світ стежки-дороги,
Перші несуворі вчителі.
Ви навчили сонце зустрічати,
Вранці з квітів струшувать росу,
Працю батька-неньки шанувати,
В кожній хмарці бачити красу.
Ту науку щиру і нехитру
Я навіки в серці збережу
І в своє дитинство швидше вітру
Росяними стежками біжу.
Стою біля хати
І дивлюся в небо.
Нема ні хмаринки,
Лиш простір і синь.
Здається, для щастя
Багато не треба –
Щоб небо безхмарне
Й здоровим був син.
Щоб сонце світило,
Щоб виросли діти.
Хай тепло і ясно
Їм буде хавжди!
Щоб вміли сміятись,
Уміли радіти
Й ніколи не знали
Ні зла, ні біди.