Еще один приходит год
И мы становимся мудрее.
А, может, чуточку добрее
И закаленней от невзгод.
Еще один приходит год,
И мне надежда сердце греет.
Предположить я не сумею,
Что этот год нам принесет.
Но все же хочется добра,
А все плохое пусть уходит,
Чтоб новый день, что в мир приходит,
Прекрасным был уже с утра…
Все біжить, минає, все міняється.
І погане й добре забувається.
День вчорашній більше не вертається,
Але те, що справжнє – залишається.
Дівчата, мої однолітки
Міняють чоловіків.
І сходяться, і розходяться,
І шлюб беруть, і розводяться.
Так, ніби не буде вічності,
Не буде останніх днів.
Живуть у гріху з коханцями,
У душах розвели бруд.
Горілкою, пивом, танцями,
Розпустою, глумом, п’янками
Втішаються – розважаються,
Немов так і слід, живуть.
Звертаю увагу – кривляться,
Що погляди в мене старі.
Чужих їхні діти звуть татками,
На рідного батька – з матами.
Так, ніби Господь не дивиться,
Так, ніби вони праві.
А серце у мене кривавиться.
Дівчата, розвід – це гріх!!
Хай вас цілий світ підтримає,
Хіба ж це від прірви стримає?
Та ж з вами Господь не бавиться!
Він буде судити всіх.
Дівчата, я не засуджую!
Суддя в нас усіх один…
Я хочу вам вічної радості,
Одного кохання до старості,
Щоб жили в любові й вірності
Побільше щасливих родин.
Часом кажуть – пишеш гарно,
Тільки похвали всі марно –
Я лише у пана Бога секретар.
Будуть тексти – я запишу.
Вся поезія – не більше,
Як мені ласкаво даний Божий дар.
А без допомоги Бога
Не напишу я нічого,
Хоч би як я не старалася сама.
А вдавати тут не можна,
На столі листок порожній
І потрібних слів у голові нема.
А буває за хвилину
Стільки слів на мене злинуть,
Стільки тексту – лиш записуй, лиш встигай!
Я тоді усе кидаю,
Ручку й аркушик шукаю,
А роботі іншій кажу: зачекай.
Але я собі міркую:
Часом майстер щось майструє
І бере сверло, рубанок, молоток.
Він і теше, і рубає, він і сверлить і пиляє,
Інструментом обробляє кожен крок.
От і виріб вже готовий,
Це, скажім, журнальний столик.
От і люди подивитися прийшли.
Не кривий і акуратний,
Мебеллю служити здатний.
Словом, виріб вийшов вартий похвали.
А тоді я вас питаю,
Кого люди вихваляють?
Молотка, що кілька цвяхів він забив?
Чи рубанок, що стругає,
Чи сокиру, що рубає?
А чи майстра, що весь виріб сам зробив?
Як побачиш в небі зірку,
Захід сонця, ніжні квітку,
Почитаєш вдалий вірш, то пам’ятай:
Світ прекрасним є не марно,
Бог усе задумав гарно.
Ти не інструмент, а Майстра вихваляй.
Не нудить ще дивитися новини
Про те, як нам зарплату піднімають,
Що все населення щасливе й сите,
Про те, що уряд про народ подбає?
Чи не набридло слухать обіцянки,
Що буде краще, а стає скрутніше?
Наш мінімум регламентують люди,
Що на один сніданок тратять більше.
Чи не озлоблює щодня дивитись
На їхні джипи, хутра, діаманти,
На вілли, дачі, замки і будинки,
З якими нам ніколи не зрівнятись?
Продали, розділили Україну!
Забули совість, загубили сором
На мотлох проміняли Батьківщину
І про досягнення звітують хором
Глаголять куплені телеканали,
Вельможних хлібодавців прославляють,
Щоб їх з роботи часом не прогнали…
Не нудить ще від цього я питаю?