Дякую Тобі, мій Боже, мій ласкавий Тату,
Що так часто Ти приходиш в цю малу кімнату
Щоб мою почути сповідь, щоб гріхи прощати,
Щоб подати мудрість слово нам Твоє вивчати.
Дякую Тобі, мій Боже! В світі цім жорстокім
Ти до мене близько-близько. Я не одинока.
Людський суд терпіти мушу – все ж я не самотня.
Наповняє мені душу благодать Господня.
Дякую Тобі, мій Боже, що мене Ти любиш
І що строго й справедливо Ти мене не судиш.
Якби Божа справедливість на мені звершилась –
Після мене тільки б купка попелу лишилась.
Дякую Тобі, мій Боже, за дар благодаті,
Що так часто відчуваю Тебе в цій кімнаті.
Ти прийди до мого серця, там живи свобідно,
Все розстав в житті моєму, як тобі потрібно.
Викинь з мене все погане, що Тобі немило,
Щоб Тебе не ображала, щоб я свято жила.
Вирівняй мої дороги, щоби не петляли,
Завітай в серця найближчих, щоб Тебе шукали.
Вчи мене, за що молитись і чого бажати.
Прославляю Тебе, Боже, мій безцінний Тату!
Бог тебе полюбив
І усім наділив тебе щедро:
В домі затишок, лад
І любов. Хай так буде завжди.
Нехай щастям душа
Наповняється трепетно й тепло,
Завжди буде добро
І ніколи не буде біди.
Син і донечка поруч –
Майбутня опора й надія
І на татка подібні.
Немов дві краплини води.
Ще батьки не старі,
Вони разом з тобою радіють.
Ти такого щасливого іншого
Спробуй знайди.
А до повного щастя машина.
Яка ще машина.
Колір, розмір, потужність –
І як тобі все це вдалось?
Ну і десь в закамарку,
В куточку, звичайно, дружина.
З неї порох струси –
Вона також згодиться на щось.
А якщо так без жарту,
Звичайно, вітаємо щиро!
Ми щасливі з тобою,
Радій же із нами всіма.
Ми бажаємо щастя, любові,
Достатку і миру,
Й благодаті, якої не купиш,
Ціни їй нема.
Якби отак почати все спочатку
І повернути роки ми могли,
То кращого господаря і татка
Ми все одно ніколи б не знайшли.
Хай їздять в Шевроле і в Мерседесі
І носять із грошима капшучки…
Ти – щире золото душі моєї,
Що не тьмяніє і через роки.
Рідна хато, мамині пороги,
Вам вклонюся низько до землі.
Повели у світ стежки-дороги,
Перші несуворі вчителі.
Ви навчили сонце зустрічати,
Вранці з квітів струшувать росу,
Працю батька-неньки шанувати,
В кожній хмарці бачити красу.
Ту науку щиру і нехитру
Я навіки в серці збережу
І в своє дитинство швидше вітру
Росяними стежками біжу.
Кажуть: Бог – справедливий Суддя,
Світ по правді розсудить.
Але, знаєте, думаю я
Він безмірно нас любить.
І для того не судить цілком,
А провини прощає,
Довготерпить Він наші діла,
В царство всіх закликає.
Адже це саме люди, це ми
Засудити бажаєм,
Вчинки інших, чийсь прояв вини
В мікроскоп розглядаєм.
Але треба ж! У оці своїм
Ми не бачим колоди.
Щоби вирок виносити всім
Є у нас перешкоди.
А діла… Всі: і добрі і злі
Ми для себе громадим.
Те зберемо в майбутнім житті,
Що сьогодні посадим.
Буде суд, страшний суд над людьми,
Хоч його не чекаєм
І на ньому постанем всі ми.
Чим себе оправдаєм?
Тим, що бачили хиби чужі?
Що нещадно судили?
Тим, що попіл своєї душі
На вітрах розпустили?
Боже, дай мені сил і снаги
Від спокус ухилятись,
Не розпалювать власні суди –
Твого суду боятись!