Нехай кричать усі сьогодні

Нехай кричать усі сьогодні
Про Україну – рідний край!
Як патріоти всенароді
Себе прославлюють. Нехай!
Скажу й своє я скромне слово
І в ньому є своя вага,
Що Україна й рідна мова
Для мене дуже дорога.
Нехай не прозвучить фальшиво
Своїй державі похвала,
Та є у мене Батьківщина,
Що в серці міцно приросла.
Це місто, у якім зростала,
Це вулиця, що в світ вела,
Це стіни рідного будинку,
Де я дитинство провела.
Прекрасні вулиці у Львові,
А Київ – вище похвали.
Величні береги Дніпрові,
Золотоглаві куполи,
Але для мене Жовква рідна –
Столиця серця і душі.
Усі слова тут просто бліднуть,
Безсилі навіть всі вірші.
Моя маленька Батьківщина,
Де я любила і росла.
Тут почалась моя стежина,
В життя доросле повела.
Знайомі вулиці усюди –
Додому всі вони ведуть.
Тут дорогі і рідні люди
Радіють, журяться, живуть.
Хтозна, куди життя закине,
Та хоч би ми спинились де,
Велика наша Батьківщина
Завжди в маленьку приведе.

Чекання

Як же я стомилася чекати,
Що мене помітиш врешті ти!
Скільки можна вірити і ждати,
Що захочеш просто підійти,
Щось сказати, чи про щось спитати
І надію в серці розбудить.
І назавжди біль подарувати,
Дарувавши щастя тільки мить.
Ця історія, напевно, вічна.
Так – писав Шекспір – було завжди
Та від того, все ж, не менш трагічна.
Це ж про нас, це власне я і ти.
Звісно, ти моїх думок не знаєш
І не можеш в серце зазирнуть,
Лиш в очах сльозинку прочитаєш,
Хоч не розумієш в чому суть.

Сынок

Маленький ребенок – лучик света.
Тот, которым наша жизнь согрета.
Кубик, мячик, синие штанишки –
Это детство нашего сынишки.

В уголке скрипучая кроватка,
На подушке кто-то дремлет сладко.
Плюшевые зайчики и мишки
Охраняют крепкий сон сынишки.

Бабье лето

Осень-Осень! Грустно и красиво!
Золотое солнце и туман.
Теплый лучик льнет ко мне игриво –
Лета ускользающий обман.

Утро нарисует мне картинку:
Щеки теплых яблок сквозь листву.
Шелковую нитку-паутинку
Треплет бабье лето на ветру.

Понемногу улетают птицы.
После всех забот увидим мы –
Белым снегом чистые страницы
Выстелит природа для зимы.