А я хотіла зовсім небагато –
З тобою бути і тебе любить,
Чекати і безмежно довіряти,
Підтримувати, просто співчувати
І так багато років разом жить.
Я будь-що прагну щастя досягти,
Та як мені його завоювати?
Кохання наше треба зберегти,
Чомусь так важко досягнуть мети,
А я хотіла зовсім небагато…
Перший осінній вірш. Сумно і трошки холодно.
Все помінялося враз, літечка вже нема.
З гілки упав каштан зблискуючи здивовано:
– Що це? А далі як? – Далі прийде зима.
Клени не жовті ще, але якісь засмучені.
Ночами у вікно краплі холоду б’ють.
Навіть зірки ясні стали чомусь колючими.
Осінь, невже це ти? Я аж не впізнаю…
Я долго была глупой и упрямой,
Но многое сегодня поняла.
Из всей родни мне всех дороже мама,
Она меня с сестренкой родила.
Она одна мне не желает зла.
Я стану старше и потом, с годами,
Надеюсь, что создам свою семью.
За все, что есть, я благодарна маме.
Пусть как там будет – я её люблю.
Часто мы гадаем: как все будет?
Только знать не стоит наперед.
Хорошо б осознавать, что любит,
Но ведь больно, если знать: уйдет.
Не у всех легко судьба сложиться,
Счастье будет не для всех блистать.
Если грустное должно случиться,
То ведь лучше этого не ждать.
Перед будущим – пространства двери,
Приоткрыть их нам придет пора,
А пока что каждый ждет и верит
В то, что завтра лучше, чем вчера.
Часто мы гадаем: как все будет?
Только знать не стоит наперед.
Хорошо осознавать, что любит,
Но ведь больно, если знать: уйдет.
Десь там на сході збираються хмари,
Напевно знову почнуться дощі.
Нічну дорогу освітлюють фари –
Так, мабуть, хочеться спати вночі.
Така складна та далека дорога
І небезпечна вона, і важка.
В той час удома постійна тривога,
Чекання твого приїзду, дзвінка.
Минають дні і минають години,
На тата ми вже чекаєм давно.
Лише проїде вантажна машина –
І вісі відразу поглянуть в вікно.
А ти приїдеш, обнімеш Надійку,
Вона скучала так само, як ти.
На жаль, я виросла з того вже віку,
Щоб на коліна до тата іти.
І що сказати: скучала, чекала?
Такі звичайні буденні слова.
Ніколи б ними я не передала
Усе, що серцем я пережила.