Кажуть: Бог – справедливий Суддя,
Світ по правді розсудить.
Але, знаєте, думаю я
Він безмірно нас любить.
І для того не судить цілком,
А провини прощає,
Довготерпить Він наші діла,
В царство всіх закликає.
Адже це саме люди, це ми
Засудити бажаєм,
Вчинки інших, чийсь прояв вини
В мікроскоп розглядаєм.
Але треба ж! У оці своїм
Ми не бачим колоди.
Щоби вирок виносити всім
Є у нас перешкоди.
А діла… Всі: і добрі і злі
Ми для себе громадим.
Те зберемо в майбутнім житті,
Що сьогодні посадим.
Буде суд, страшний суд над людьми,
Хоч його не чекаєм
І на ньому постанем всі ми.
Чим себе оправдаєм?
Тим, що бачили хиби чужі?
Що нещадно судили?
Тим, що попіл своєї душі
На вітрах розпустили?
Боже, дай мені сил і снаги
Від спокус ухилятись,
Не розпалювать власні суди –
Твого суду боятись!
Дети спят. Затих наш шумный дом,
В час ночной поговорю с Отцом.
Боже наш, Ты слышишь голос мой,
Я люблю беседовать с Тобой.
После дня тяжелого труда
Остаются силы не всегда,
Но сейчас в тиши и темноте
Доступа здесь нету суете.
Здесь душа беседует с Творцом
Сокровенным, тайным языком.
Иногда хвалу Ему пою,
Иногда прощения молю,
Иногда прошу я подарить
Кротость и умение простить.
После неудавшегося дня,
Если был весь мир против меня
Я в молитве силы обрету,
Радостью заполню пустоту.
А в счастливейшие времена
Благодарностью исполнена
Упоенно славлю небеса
За большие в жизни чудеса.
Останнім часом всюди лайку чую
Таку різку і голосну що ну!
Чи в установу будь-яку зайду я,
Чи в магазин на хвильку зазирну.
На вулиці, і вдома, й на роботі,
Вже всоте перемелюють одне:
З очима гнівними і піною у роті,
Наш уряд, нашу владу всяк клене.
Сама не раз вливаюся в розмову:
Погана влада в нас, куди вже гірш,
Але чомусь неначе випадково
Інакше вибудовується вірш.
Чиновники не перестануть красти,
Щирішими не стануть до людей,
Допоки їх не перестануть клясти
І викидати злобу із грудей.
Чи може стати кращою людина,
На добру вийти путь чи має шанс,
Яку сто раз прокляла вся країна,
Всі сорок скількись-там мільйонів нас?
Бояться дуже люди слів прокляття,
Бояться, щоби їх не прокляли,
То звідки ж ви них енергія й завзяття
На мегатонни гніву і хули?
Якби ж з таким завзяттям ополчились
Всі сорок скількись-там мільйонів нас
За свій народ і край щодня молились,
Чи не настав би швидше кращий час?
Якби замість хули і нарікання,
Що гнівно кулаками потряса,
Молитву щиру і палкі благання
Про кращу долю чули небеса?
Хто стукає – тому і відчиняють –
Цю істину не знищиш, не зітреш,
Хто просить – той одержить – всі це знають,
Послухай слів людей, що проклинають,
Вони на всіх навколо нарікають,
Задумайся: що просиш, як кленеш?
Наші діти – Божий дар!
Промінь сонця поміж хмар,
Острівець серед проблем,
Те, для чого ми живем.
Діти – ненастанний труд.
Спершу, поки підростіть,
Та і протягом життя
Вболіваєм за дитя.
Їх виховуємо ми,
Щоби виросли людьми
І щоб, як минуть роки,
Не журилися батьки.
Наче колоски дрібні,
Господом посіяні.
Ми їм приклад подаєм:
Чим засієм – те пожнем.
Мати дітям засіва
В серце вчинки і слова,
А сивіє голова,
То збираємо жнива:
Чи навчили їх добра,
Чи молитва в нас була,
І чи батьківські діла
Не давали приклад зла?
Діти – совість і суддя,
Підсумок всього життя
І колись спитає Цар
За такий безцінний дар.
Бачиш: тисячі людей
Плачуть? В них нема дітей.
А що вчиниш з скарбом цим
Ти, що володієш ним?
Ісус говорить: “Не чекайте
Щоби цей світ вас полюбив!
Мене на хрест розп’яли люди,
Хоч я стількох оздоровив.
Хоч від народження незрячим
Сліпі їх очі відкривав,
Хоч багатьох я прокажених
Із їх недуги очищав,
Хоч воскрешав померлих з гробу
І кволих з ліжка підводив,
Та крім ненависті і злоби
Нічого в них не заслужив.
Цей світ не чує мови серця –
Він знає мову хабарів.
І кожен скаже: “Треба мазать,
Щоб їхав віз і не скрипів.”
Бо люди дуже прагнуть слави,
Улесливих, підхлібних слів.
Вони і душу би віддали
Задля прибутків і чинів.
А ви, якщо ви Божі діти
І не несете хабарів,
Не йдете з п’яницями пити,
Не слухаєте брехунів,
Не здатні підлість похвалити,
Злим кажете про Божий гнів
І звикли правду говорити –
Не ждіть, щоб світ вас полюбив.