Майдан

На Майдані країни моєї
Наша молодь, студенти, наш цвіт.
Вони йдуть в боротьбу за ідеї,
Всі безстрашні, немов так і слід.

Мов немає у ницих підлоти,
Мов немає у влади кийка…
Я і не сумнівалась, народе,
Що у тебе є твердість така.

Хай побачать нарешті магнати,
Зрозуміють тупі багачі:
Нас не можна купити-продати,
А тим більш обмінять на харчі.

Ти послухай пісні на Майдані,
Як серця однодушно звучать!
Вороги заховались погані,
Лиш кийки за щитами стирчать.

Ми як вийдем на вулиці разом –
Захитаються мури німі.
Нас погрозами, «Беркутом», газом
Не злякаєте – бійтесь самі!

Діти матері всі однієї,
Вільний дух, що дається згори.
На майданах країни моєї
Золоті з голубим прапори.

Те, що не старіє

Кожен хлопець мріє про дружину.
А дружина має буть яка?
Наче молода струнка рослина.
Розумієш? Молода. Струнка.

Але як це недалекоглядно,
Зовнішнє минає як вода.
Народила – і уже огрядна.
Роки йдуть – уже не молода.

Я для себе відкриваю диво
Як з чужого двору із воріт
Вийде бабця згорблена і сива,
А за руку з нею сивий дід.

Молодості не зосталось сліду,
Але що б не говорив цей світ
Бабця все одно потрібна діду
Так як бабці ще потрібен дід.

Не біда, що втомлені, що сиві,
Але пронесли через життя
Душі молоді, стрункі, красиві,
І такі ж красиві почуття.

Плакала сусідка за стіною.
Знов приходив п’яний чоловік.
Скаржилась при зустрічі зі мною:
Так даремно пропадає вік.

Люди-люди, що б ви тільки дали,
Щоб у спокої минали дні.
Але з п’яним що? Лише скандали,
Тільки неприємності одні.

Непомітно молодість минула,
Наче крізь кватирку утекла.
І сувора дійсність розгорнула
Втому і образу – два крила.

І тужила гілочка калини.
І ронила ягнідку-сльозу.
Люди-люди, нащо бути злими,
У своїй сім’ї здіймать грозу?

Перетворювати світ у клітку.
Але людям поясниш хіба?
Плакала за стінами сусідка.
По кутках тулилася журба.

Жіночка з худенькими плечима,
Як дрібне беззахисне дитя.
Чоловік її на вік покинув,
Залишив поламане життя.

Залишив малих дітей ростити,
Вічний біль у серці і в очах,
Клопоти і злигодні носити
На худеньких неміцних плечах.

Чоловік її навік покинув,
Просто відійшов у небуття.
І стоїть з вологими очима
Ще сама – розгублене дитя.

Хто тут винен? Ніби й сонце світить,
І курличуть в небі журавлі,
Проростають на могилці квіти,
Тягнуться до світла із землі.

Я її нечасто зустрічаю,
От хіба що так, коли-небудь.
Штучні квіти дорогі купляє,
Бо живі так швидко відцвітуть…

Вже таке життя. І тут невдача.
Прибігає на могилку – де ж?
А букету й не було неначе…
Ну хіба ж усього встережеш?

Хто збагне весь відчай в ту хвилину,
Це не уміщається в вірші.
Як?! Ходити красти на могилу?
Люди-люди, в вас нема душі.

Нотки жалю… Вже з могили красти?
Тиха скарга у словах бринить.
А сльоза от-от готова впасти,
А зрадливий голос весь тремтить.

Я її глибоко розумію.
Бо шкода, звичайно, не грошей.
Але чим потішити зумію,
Повернути віру у людей?

Як нема надії ні підтримки,
Як нема опори у сім’ї,
Як усе що маєш – то могилка,
Отже не шкодують і її.

Він не був відомим чи заможним,
Але любий був їй і таким.
Серце залишилося порожнім,
Місце залишилося пустим.

Мов серед води її покинув.
Воля: хоч втопися, хоч пливи.
Жіночка з худенькими плечима
Не іде мені із голови.

Коли у вікна б’ють дощі –
Так дуже добре спати.
У шибку краплі шарудять,
Та затишно у хаті.

Як за вікно осінній дощ
В косу лінійку пише,
Сумна мелодія його
До сну мене колише.

А по дощі ростуть гриби –
Виходьте швидше з хати!
Воно і правда, та під дощ
Так дуже добре спати.