Категорія: Життя

Дівчата, мої однолітки
Міняють чоловіків.
І сходяться, і розходяться,
І шлюб беруть, і розводяться.
Так, ніби не буде вічності,
Не буде останніх днів.

Живуть у гріху з коханцями,
У душах розвели бруд.
Горілкою, пивом, танцями,
Розпустою, глумом, п’янками
Втішаються – розважаються,
Немов так і слід, живуть.

Звертаю увагу – кривляться,
Що погляди в мене старі.
Чужих їхні діти звуть татками,
На рідного батька – з матами.
Так, ніби Господь не дивиться,
Так, ніби вони праві.

А серце у мене кривавиться.
Дівчата, розвід – це гріх!!
Хай вас цілий світ підтримає,
Хіба ж це від прірви стримає?
Та ж з вами Господь не бавиться!
Він буде судити всіх.

Дівчата, я не засуджую!
Суддя в нас усіх один…
Я хочу вам вічної радості,
Одного кохання до старості,
Щоб жили в любові й вірності
Побільше щасливих родин.

Часом кажуть – пишеш гарно,
Тільки похвали всі марно –
Я лише у пана Бога секретар.
Будуть тексти – я запишу.
Вся поезія – не більше,
Як мені ласкаво даний Божий дар.

А без допомоги Бога
Не напишу я нічого,
Хоч би як я не старалася сама.
А вдавати тут не можна,
На столі листок порожній
І потрібних слів у голові нема.

А буває за хвилину
Стільки слів на мене злинуть,
Стільки тексту – лиш записуй, лиш встигай!
Я тоді усе кидаю,
Ручку й аркушик шукаю,
А роботі іншій кажу: зачекай.

Але я собі міркую:
Часом майстер щось майструє
І бере сверло, рубанок, молоток.
Він і теше, і рубає, він і сверлить і пиляє,
Інструментом обробляє кожен крок.

От і виріб вже готовий,
Це, скажім, журнальний столик.
От і люди подивитися прийшли.
Не кривий і акуратний,
Мебеллю служити здатний.
Словом, виріб вийшов вартий похвали.

А тоді я вас питаю,
Кого люди вихваляють?
Молотка, що кілька цвяхів він забив?
Чи рубанок, що стругає,
Чи сокиру, що рубає?
А чи майстра, що весь виріб сам зробив?

Як побачиш в небі зірку,
Захід сонця, ніжні квітку,
Почитаєш вдалий вірш, то пам’ятай:
Світ прекрасним є не марно,
Бог усе задумав гарно.
Ти не інструмент, а Майстра вихваляй.