Пішли дощі. Коханий, ти помітив?
Враз холодно зробилось на душі.
І сонце як раніше вже не світить,
І люди одяглися у плащі.
Світ перевтілився у сіру мряку,
Дерева голі, щуляться кущі
Немов з образи або переляку.
Все через те, що враз пішли дощі.
Так холодно, коханий, відчуваєш?
Так холодно, немов прийшла зима.
Ти золотої осені чекаєш,
Але її, на жаль, чомусь нема.
Та в нас, я вірю, буде все прекрасно!
І я в наш світ маленький не пущу
І мряку, що з’явилась передчасно,
Й холодного осіннього дощу.
Перший осінній вірш. Сумно і трошки холодно.
Все помінялося враз, літечка вже нема.
З гілки упав каштан зблискуючи здивовано:
– Що це? А далі як? – Далі прийде зима.
Клени не жовті ще, але якісь засмучені.
Ночами у вікно краплі холоду б’ють.
Навіть зірки ясні стали чомусь колючими.
Осінь, невже це ти? Я аж не впізнаю…
Морозний вітер плутається в косах,
Так холодно у цей осінній день.
Дзвенить у крижаних перлинах-росах
Туман прозорий нотками пісень.
І болісно скриплять самотні клени,
Звучать тужливо, мов старий орган.
Зостався свіжий, юний і зелений
На цілу вулицю лише каштан.
Я по секрету спитаю
Осінь ласкаву мою:
Що ти в тумані ховаєш
Листям пожовклим вкриваєш?
Вітрові розповідаєш
Ту таємницю свою.
Ти зажурилась, я бачу,
Слізним дощем моросиш,
Хмарами небо позначиш.
Світ в позолоті – ти бачиш?
Тільки чому це ти плачеш?
Що ж ти мовчиш?
Скоро окончится лето.
Звонкое счастье и теплые дни
И в отдалении где-то
Эхом ночным пронесутся они.
Будет что вспомнить, наверно,
Знойные ветры уносятся вдаль,
Только ушедших мгновений,
Солнца и смеха немножечко жаль.
Слышишь, как звездами дышит
Вечер туманный у окон твоих?
Знаешь, он тоже ведь пишет
Там, на листве, пожелтевшей свой стих.