Коли я світ навколо пізнавала,
Коли я тільки рочок всього мала,
То мама сил мені не шкодувала,
Для мене виповняла всяку річ.
А я у вдячність мамі верещала,
Погано спала, плакала всю ніч.
Коли я другий рочок починала,
Нетвердо вперше боязко ступала,
Ходити мама впевнено навчала,
Мене за руку вперше повела.
А я у вдячність руку виривала,
Коли мене покликали – не йшла.
Коли в три роки швидко підростала,
То мама різні страви готувала,
Завжди смачненьким доню годувала,
Щоб донечка здоровою росла.
А я у вдячність ложкою кидала,
Тарілку попід стіл перевертала,
І взагалі, пручалась, як могла.
В чотири рочки мама розвивала,
Олівчики і фарби купувала
Щоб я малюнки перші малювала-
Мені з роботи аркуші несла.
А я у вдячність стіни розписала,
Ремонт у всіх кімнатах попсувала.
Таким-то я художником була.
В 5 років мама плаття купувала,
Косички плела, бантики в’язала,
Для себе щось купити шкодувала,
Щоб доня жила краще, ніж вона.
А я у вдячність по піску стрибала,
Губила банти, платтячка псувала,
З прогулянки верталася брудна.
В 6 років мама в школу готувала,
Мені новеньку форму купувала.
Про зошити, пенал, щоденник дбала,
І на шкільну лінійку відвела.
А я у вдячність вчитись не бажала,
За ляльками-посудками скучала,
До школи вранці неохоче йшла.
Коли у повноліття я вступала,
То мама нову сукню купувала,
Про речі тисячні для мене дбала,
На випускному сльози пролила.
А я у вдячність шубу вимагала
І весь змінити гардероб бажала,
Бо я ж уже студенткою була.
Коли я виходити заміж мала –
Мені весілля мама готувала,
Зі мною шлюбну сукню вибирала.
Благословляла – голос затремтів.
А я була щаслива – я літала!
Я ні на що уваги не звертала
І у душі одне бажання мала –
Щоб якнайдалі жити від батьків.
Задумуватись з часом я почала:
Чому мама на все мені мовчала?
Чому вона постійно вибачала
Невдячність і нестриманість мою?
Я відповідь із досвідом дістала.
Сама тепер вже мамою я стала.
Відколи доля діток дарувала –
Я краще серце мами пізнаю.
Мене з роботи зустрічає
Маленьке сонечко моє.
В долоньки плеще і чекає.
Радію. В мене доня є.
Синок багато помагає,
Теплом за ласку віддає,
Та маму завжди зігріває
Ця думка:в мене доня є.
Намиста я не викидаю.
Сережки, персні – все моє,
Хоч їх я більше не вдягаю,
Але ж у мене доня є.
А час летить, життя минає,
За літом осінь настає,
Про старість думка не лякає,
Втішає: в мене доня є.
На кухню вранці поспішаю,
Вирує там життя своє.
До праці донечку привчаю,
У мене помічниця є!
А ввечері, як всі лягають,
Дрімота землю обів’є,
Подяку Богові складаю
За те, що в мене доня є.
Часом кажуть – пишеш гарно,
Тільки похвали всі марно –
Я лише у пана Бога секретар.
Будуть тексти – я запишу.
Вся поезія – не більше,
Як мені ласкаво даний Божий дар.
А без допомоги Бога
Не напишу я нічого,
Хоч би як я не старалася сама.
А вдавати тут не можна,
На столі листок порожній
І потрібних слів у голові нема.
А буває за хвилину
Стільки слів на мене злинуть,
Стільки тексту – лиш записуй, лиш встигай!
Я тоді усе кидаю,
Ручку й аркушик шукаю,
А роботі іншій кажу: зачекай.
Але я собі міркую:
Часом майстер щось майструє
І бере сверло, рубанок, молоток.
Він і теше, і рубає, він і сверлить і пиляє,
Інструментом обробляє кожен крок.
От і виріб вже готовий,
Це, скажім, журнальний столик.
От і люди подивитися прийшли.
Не кривий і акуратний,
Мебеллю служити здатний.
Словом, виріб вийшов вартий похвали.
А тоді я вас питаю,
Кого люди вихваляють?
Молотка, що кілька цвяхів він забив?
Чи рубанок, що стругає,
Чи сокиру, що рубає?
А чи майстра, що весь виріб сам зробив?
Як побачиш в небі зірку,
Захід сонця, ніжні квітку,
Почитаєш вдалий вірш, то пам’ятай:
Світ прекрасним є не марно,
Бог усе задумав гарно.
Ти не інструмент, а Майстра вихваляй.