Категорія: Духовність

Так, ніби Господь не дивиться

Дівчата, мої однолітки
Міняють чоловіків.
І сходяться, і розходяться,
І шлюб беруть, і розводяться.
Так, ніби не буде вічності,
Не буде останніх днів.

Живуть у гріху з коханцями,
У душах розвели бруд.
Горілкою, пивом, танцями,
Розпустою, глумом, п’янками
Втішаються – розважаються,
Немов так і слід, живуть.

Звертаю увагу – кривляться,
Що погляди в мене старі.
Чужих їхні діти звуть татками,
На рідного батька – з матами.
Так, ніби Господь не дивиться,
Так, ніби вони праві.

А серце у мене кривавиться.
Дівчата, розвід – це гріх!!
Хай вас цілий світ підтримає,
Хіба ж це від прірви стримає?
Та ж з вами Господь не бавиться!
Він буде судити всіх.

Дівчата, я не засуджую!
Суддя в нас усіх один…
Я хочу вам вічної радості,
Одного кохання до старості,
Щоб жили в любові й вірності
Побільше щасливих родин.

Ми часто кажемо, що Бога знаємо

Ми часто кажемо, що Бога знаємо,
Бо молитовники товсті читаємо.
Бо в церкву ходимо, псалми співаємо,
Тому набожними себе вважаємо.

Та часом Господа ми ображаємо,
Якщо ми заздримо чи обмовляємо,
Якщо невдячні ми і нарікаємо,
Брехню говоримо, хоч правду знаємо.

Якщо ж ми кажемо, що Бога знаємо –
Відповідальність немалу приймаємо.
Святе Письмо не просто так читаємо,
Живем по ньому, істини шукаємо.

Ми часто кажемо, що Бога знаємио,
А Бог говорить: “Я не знаю вас.”
Усі недоліки свої ховаємо,
А Бог судитиме, як прийде час.

Ми довго молимось, про щось благаємо,
До Бога кличемо, а все дарма…
А Бог не чує нас, хоч ми волаємо,
Бо братолюбія у нас нема.

Бо Бог не в піжмурки із нами грається,
Настане день, коли Він в нас спитається:
Ми християнами себе вважаємо,
Який же приклад іншим залишаємо?

Майстер

Часом кажуть – пишеш гарно,
Тільки похвали всі марно –
Я лише у пана Бога секретар.
Будуть тексти – я запишу.
Вся поезія – не більше,
Як мені ласкаво даний Божий дар.

А без допомоги Бога
Не напишу я нічого,
Хоч би як я не старалася сама.
А вдавати тут не можна,
На столі листок порожній
І потрібних слів у голові нема.

А буває за хвилину
Стільки слів на мене злинуть,
Стільки тексту – лиш записуй, лиш встигай!
Я тоді усе кидаю,
Ручку й аркушик шукаю,
А роботі іншій кажу: зачекай.

Але я собі міркую:
Часом майстер щось майструє
І бере сверло, рубанок, молоток.
Він і теше, і рубає, він і сверлить і пиляє,
Інструментом обробляє кожен крок.

От і виріб вже готовий,
Це, скажім, журнальний столик.
От і люди подивитися прийшли.
Не кривий і акуратний,
Мебеллю служити здатний.
Словом, виріб вийшов вартий похвали.

А тоді я вас питаю,
Кого люди вихваляють?
Молотка, що кілька цвяхів він забив?
Чи рубанок, що стругає,
Чи сокиру, що рубає?
А чи майстра, що весь виріб сам зробив?

Як побачиш в небі зірку,
Захід сонця, ніжні квітку,
Почитаєш вдалий вірш, то пам’ятай:
Світ прекрасним є не марно,
Бог усе задумав гарно.
Ти не інструмент, а Майстра вихваляй.

Війна

На мене знову йдуть полки,
Що наїжачились багнетами.
В душі тривога все росте,
Хоч як її не проганяй.

Куди, куди мені втекти
Перед ворожими тенетами?
Ти, Господи, мене закрий
В руці мене Своїй сховай.

Куди, до кого я піду
Як серце кров’ю обливається?
Коли тону у ріках сліз
І покидають рештки сил?

Ти, Господи, мене спаси.
Я бачу: Брама відкривається,
Виходить з сяйва і краси
Мені назустріч Божий Син.

Але війна – моя вона
І в битві цій стояти мушу я.
І сотні ран від сотні стріл
Печуть сильніше від вогню.

Ти, Господи, мене зціли.
Хай в боротьбі врятую душу я.
Не залишай мене й на мить,
Адже сама я не встою.

Озброй мене до боротьби,
Дай щит і меч, хай захищаюся.
Тремтяче серце укріпи,
Додай у душу нових сил.

І духів темряви й злоби
Тоді я більше не злякаюся
І зникне ворог, бо мені
Назустріч вийшов Божий Син.

Подяка

Дякую Тобі, мій Боже, мій ласкавий Тату,
Що так часто Ти приходиш в цю малу кімнату
Щоб мою почути сповідь, щоб гріхи прощати,
Щоб подати мудрість слово нам Твоє вивчати.

Дякую Тобі, мій Боже! В світі цім жорстокім
Ти до мене близько-близько. Я не одинока.
Людський суд терпіти мушу – все ж я не самотня.
Наповняє мені душу благодать Господня.

Дякую Тобі, мій Боже, що мене Ти любиш
І що строго й справедливо Ти мене не судиш.
Якби Божа справедливість на мені звершилась –
Після мене тільки б купка попелу лишилась.

Дякую Тобі, мій Боже, за дар благодаті,
Що так часто відчуваю Тебе в цій кімнаті.
Ти прийди до мого серця, там живи свобідно,
Все розстав в житті моєму, як тобі потрібно.

Викинь з мене все погане, що Тобі немило,
Щоб Тебе не ображала, щоб я свято жила.
Вирівняй мої дороги, щоби не петляли,
Завітай в серця найближчих, щоб Тебе шукали.

Вчи мене, за що молитись і чого бажати.
Прославляю Тебе, Боже, мій безцінний Тату!